Пісня Пісень

Посеред ночі і буревію

Виють вовки свою Пісню Пісень,

Плаче душа і тіло мертвіє,

а Місяць жовтіє

Мов випав мідяк

з дирявих кишень:

Харону заплата чи в порятунок маяк

Тим, хто щойно лишень

Вибрався з засвітів в тихій надії?

Накинули оком сичі на мишей,

І ніяке сумління в цю пору не діє,

Коли ділиться світ на голодних і харч.

Та Богу, буває, і бітлівська “Michel”

за молитву зійде, Він навіть зрадіє:

в терні хащ,

Де мчить дух носферату, ще певен, що вспіє

До третього пія

Свої жнива зібрати, з надлишком - як він це вміє,

З порожнього перелити в пусте.

А ми - лиш супутні втрати в події,

Що трапилась раптом. І від неї віє

Замислом Божим, і умислом теж…

Цим ми і схожі: підліткова зневага до меж,

Теревені зі спокусником-змієм -

цього у нас не відбереш,

Довгим язиком як помелом метеш!

Хоч з віком це мало хто розуміє,

А потім і розшифрувати ніхто не зуміє

Прожите нами. 

              Навіть начерком тез.

Іржаві замки, замкнені брами - 

Кадеш

Чекає на січу. 

Все ближче Рамзес,

Він двічі 

гнався за нами! «Східний Експрес» -

Оминає узбіччя 

і мчить крізь туманів олію,

а наше віче 

спрагло правди воліє,

горланить, кипить та, як літопис свідчить,

насправді лиш тліє:

бо спільний пункт прибуття 

має сотні тисяч адрес!

Наступна глава з Книги Буття. 

Полишаєм ковчег.

Вихід у місто через тунель. Пітьма. 

Десь гавкає пес.

Злостива пам’ять шепоче: «Залиш надію

Кожен, що входить сюди!»

Перегукуємось: чи всі є?

Бо звук, а не світло поводирем для гурту сліпих.

І як заведено в засвітах - довкола швидко пустіє.

Вагаємось: чи не була це даремна затія?

Хіба себе втішаємо, що згодом наші сліди

хтось зірками засіє.