Пісня вічної дороги

Чингізові Айтматову

Літній день починається щебетом.

Тануть в білім серпанку горби.

Щоб у мандрах далеких не щезнути,

Виріж костур собі із верби.

І коли просвистить під тобою

Та безжальна остання коса,

Ти над світом зведешся вербою

І вростеш в молоді небеса.

Гожі зорі тобі з високості

Заплітатимуть в листя свій спів.

Будуть птиці до тебе у гості

Прилітати із рідних степів.

І, згадавши у видиві тому

Стріхи рідної сивий комиш,

Ти поклонишся отчому дому

І хорально в світи просурмиш.

І, в шуканнях долаючи простір,

В холодку твоїм витерши піт,

Хтось із тебе вже виріже костур

І піде в нерозгаданий світ.

Хай горить йому в дальній дорозі

Неповторна зоря голуба.

Хай над ним при останнім порозі

Окрай шляху зведеться верба.

Хай всміхнеться душі його добрій

Те, що нам не давалось обом…

А дорога снується за обрій

І зникає за третім горбом.