Питання

Мово убога в устах недоріки —

тільки й спроможен сказати «люблю»…

Сніг дотліває, піняться ріки,

хвилі прозорі горблять ріллю.

Світла, ой світла в очах невимовність:

шум зашумовує, вітер хмелить,

над головою хмари верховні

перемальовують світлу блакить.

Для похвали, мабуть, слово… і тільки…

Світе безмежний, відбитий в мені,

наче в очах перелітної бджілки:

крапля роси на медовій струні,

лоно молочне солодкого цвіту,

світле весьдення і хвиля тепла,

фарба співуча минулого літа

в пам’ять щілясту вогнем натекла.

Зверху — лубець, але зелень зісподу,

зокола — голос, всередині ж — біль!

Ймення, як взяток в бджолину колоду

визбирав — тісно в самому собі.

Але не висловить захвату й криком —

з горла за голосом вилетів рій:

— Ой та навіщо, світе великий,

вічне мовчання внизу і вгорі? —

Зором всотав все до лушпини,

слухом і пошум, як в мушлю втягнув…

Та як в сопілці — в душі порожнина:

хто ж тільки дмуха в мою глибину?

***