пієта

Дім пах тінями і гомонів духами,

І було безлюдно. Як у раю по вигнанні

Спомини спостерігали за рухами

В небі світил, знаних і незнаних…Слухали

Як вгамовується буря в стакані. Останні

Хвилі вже відкочувались геть; руїною та розрухою

Здавалось все те, що створене людською рукою,

А тепер лиш між янголами і мухами

Світ поділено навпіл. Немає більше Трої.

Небо й далі здобувається тільки боєм,

а воскресіння - муками.

Обпікшись на молоці вже й на воду дмухали,

Та не цурались крові людської.

Кожен, ніби, ковалем своєї долі чи то, пак, її кухарем,

Та хто з нас першим сам себе спитає: «Що я накоїв?!»

Отакої! Ще до того не скоро.

Лунали то Гензбур, то Леонард Коен.

Час ще не входив у кошторис.

І від тиші віяло спокоєм.

Радісною та легкою

Була тоді наука про любов.

А тепер ті рани засвербіли-розчухались,

Ніщо їх не гоїть. І, мабуть, бо

дія протиотрути минає… все тимчасове, проси не проси…

Тут з екзорцистами розплачувались душами

А тепер ми в собі глушимо

минулого тихі голоси…

Щось розплуталось,

що тримало в напруженні всесвіт довкола, і ми

розлітаємось кульбабовим пухом

у засвіти

під ранок… коли до когось прямує щастя.

Це мов навшпиньках старанно

нишком повз прокрастись,

щоб нікого не розбудити раптом завчасно,

Кому ще можна не поспішати…