Пізня гроза

Так далеко — ледве й видко,

як грози сталева нитка

пересновує туман,

і луни щербатий злиток

деренчить, мов тріслий дзбан.

Так далеко, що й не чути

крапель, спійманих відром.

Біла марля, чорна сутінь

пеленають круглий рот…

Дихай, дихай крізь весь простір,

крізь набряклу криком повсть…

Бовваніє час навпроти…

крізь туман іде навпрост?

І несе він, мабуть, м’яту —

відсвіжити всі чуття,

і полотна непочаті,

щоб сповить твоє життя.

Він несе тягар важенний —

в роті вічності ковток,

вдмуха він тобі в легені

синє полум’я квіток.

І, роздмухавши задуху,

наче вогнище в грозу,

подарує на потуху

ще й перлинясту сльозу.

***