Плин

Не чую часу течію,

не помічаю, бо не хочу,

хоч розторочують мою

плоть нитяну щодня, щоночі…

Та нитка рветься — на краю

затягся вузол заполочний.

І зауваживши рубець,

а чи морщину, посміхаюсь;

та, губ торкнувшись, морозець

той сміх на ойкіт обертає.

І озираючись на світ,

на безбереге неба плесо,

я бачу рівний-рівний лід

і хмари круглі, мов колеса.

Додолу котяться вони,

сліди лишаючи на небі;

крижано-білі валуни

на тебе котяться, на тебе.

А із-під ніг рве течія

швидка, нагайчаста, глибока,

і дивиться душа твоя

з безодні зірко, однооко,

і мов підморгує: кліп-кліп,

мовляв, нічого, не журися,

хоч землю вимито з-під стіп,

проте злетиш, як птиця.

Все зайве виторочив час, —

зосталася основа, —

щоб розлучить на хвилю нас

і поєднати знову…

***