“Плоттю власною простір промірявши”

Плоттю власною простір промірявши, наче та гусінь,

шовк повітря всотавши, формуючись в русі,

під грудьми проповзли мандрівничі шляхи,

шкіру тнув — обтинав молодий небосхил.

Але повз… і ущільнював землю сипучу,

і ущільнювався сам, наче кокон ростучий…

Степ розораний… пилу білі кушпели,

за якими сховались спеленуті села.

О могило розлузана, натяк даремний!

Серцевина твоя на коронках зубів

відбиває вогонь поїдучий, недремний,

віддзеркалює сміх грабунів-хижаків.

Це вони царську плоть у долонях розтерли,

на решета просіявши вздоблений прах,

це ковтали вони крадькома чорні перла,

в тебульшиння своє заганяючи страх.

Ось вони, крадії упокою, безсмертя,

їх покликали мертві з могильних вершин;

мабуть, мулько лежать, дух у глині запертий

кличе всіх нечестивців з глухих порожнин.

І навпригінці йдуть поодинці злодюги,

щоб встромити лопатячі жала у сон,

щоб завдать необхідної конче наруги

і відкрить таємниці, руйнуючи схрон…

Простір тут — він на об’єм жадоби,

кружеля веретеном завихрена плоть,

розтиска порожнеча розслаблі суглоби,

аби землю сипучу хутчій розмолоть.

Та намарне… бо ґрунт наростає корою,

і завершено вік насипною горою…

Буде ніч, копачі повтикають лопати,

щоб мовчання землі чимхутчіш розпечатать.

***