“По сліду каменем котила”

По сліду каменем котила,

піском кропила, де ступну,

моя насущнице, немила,

у гніві я не обернусь…

Долоні багнуть відлетіти,

обернена душа назад,

де замикають сині квіти

прояснений осінній сад…

Де слідьма яблуко котюче

вминає дощовий пісок —

незрима ниточка сполучень

так хутко зменшує клубок,

що я спинився, кам’янію,

в кристалах згаслих зав’яжу,

як іскру, маківку надії,

що я в тобі убережусь…

Покотять сиротливо руки

стоокий жорен по піску,

нав’ється ниточка розлуки

іржавим дротом на клубку.

***