По-ступ

Знов землю відчиняють грабарі —

до глини прикрої вгрібаються лопати.

Ізнову розпинають на горі

необлітанну душечку крилату…

Люд збайдужілий, під один кашкет

підструганий, і на одну підошву —

зрівня гробки, посунувши вперед,

і вшиє заполоч криваву в довгу прошву…

Вологий холод, ніби вустюки,

за коміри вповзає та за шкіру,

об черепи розплющені зірки

відтінюють убогий колір сірий…

— Подумайте (якщо є думать чим?)

про ті хрести, яких вам не минути.

— Єдиная, — алкаш-грабар кричить, —

цілуючи пляшенцію отрути…

— І не-дєліма… — йому в тон впада

полковник Алксніс і вганяє кулю

в відбиток власний — брижиться вода:

пухир спливає з Німана, мов дуля…

і неділимий безіменний тлум

за танками на Захід кроком рушив.

і по землі пробіг залізний струм, —

мов на дротах затіпалися душі…

Тікає від заглади все живе:

в хрести дерева, а трава — в коріння,

повітря п’ятикутний постріл рве,

а мову облягає оніміння…

***