Побачення Поема

By Микола Руденко

2017-04-23

На градуснику — мінус сорок п’ять.

Птах падає, згорнувши мертві крила.

І ніби дослухаються світила,

Як промені, ламаючись, дзвенять.

Ні звіра, ні людини…

Тільки ти

Кружляєш у мордовській сніговиці.

Здається, вимерли дерева й птиці —

Позалишались вишки і дроти.

Та вітер, що пронизує до жил

І змушує відчути в ці години

Беззахисність планети і людини

Перед свавіллям хаотичних сил.

Немовби хтось на шмонах поздирав

З планети одяг, щоб її, небогу,

Погнати в темну, крижану дорогу —

Засвистану, без захисту і прав.

Іржаві металеві шпичаки

Їй повпивалися у біле тіло.

О, як їй, безталанній, заболіло —

Чи здатні відчувати це зірки?

Чи їм втямки, як чудо із чудес —

Людську істоту на собі носити.

Терпіти підлих, годувать неситих,

Що прагнуть Бога вижити з небес.

Ти йдеш по шпалах. Ще нема знаття,

Що тут під кожною лежать вкраїнці.

(Історія на золотій сторінці

Їх, лицарів, поверне з небуття)

А зовні колія як колія —

Хіба що, може, позабута Богом.

Ти думаєш: поза яким порогом

Тебе, наморену, зустріну я?

І скільки нам дадуть —

чи три доби,

Чи ні одної? Бо й таке буває…

Для когось в грудні ночі прибуває,

А в нас як прибуває,

То журби.

Дозволь, моя люба, тебе роззуть.

Руки і ноги твої відтерти

В кімнаті, де тіні мерців повзуть,

Де в стінах мандрують

Атоми смерті.

Атоми тих, що давно в землі.

Тіні отих, що повзуть туманом

Там, де чатують вівчарки злі

Попід смертельним парканом.

Цитьте, прокляті.

Тю-тю, не гарчіть —

Ліпше вартуйте Харонові весла.

Твій поцілунок чомусь гірчить —

Що ти мені на губах принесла?

Тіло твоє не забуло мене?

В наклепів, знаю, отруйне жало.

Як мені серце навчить дурне,

Щоб на плітки не зважало?

Там, де дозують повітря ковток,

Де розліноване в клітку небо,

Скільки наслухався я пліток —

Чорних пліток про тебе!

Голубоокий гебіст-капітан

Їх до світанку нашіптував радо.

Знають:

впаду, мов осінній каштан,

Тільки повірю у зраду.

Знають:

живлюся твоїм теплом,

А як тебе не буде —

Схожі на дерево з чорним дуплом

Стануть поетові груди.

А цур їм, пек —

Отим рудим вівчаркам.

Я хочу тіло бачити твоє.

Це ти, кохана, чи ранкова хмарка?

Над ліжком чисте сяєво встає.

Благаю мовчки: будь скупа і строга.

Нікому не даруй ні промінця.

І думаю про тебе та про Бога:

Без нього неможлива врода ця.

Неначе й справді не було розлуки —

Ти плещешся, мов хвилька золота.

Які, кохана, в тебе ніжні руки,

І як у мене серце вироста!

Немовби світлий дух приходить з неба,

Сповняє груди подихом добра.

Я поза дротом лиш тому,

Що треба —

Для Сонця…

Для Говерли…

Для Дніпра…

Повір мені: я вистою, зумію —

Аби спокійною була душа.

Кинь ласе яблуко в очиці Змію,

Який тебе підступно спокуша.

Не вмре Дніпро. І ми не повмираєм.

Засяє сонцем неба синій дах.

І стане Україна справді раєм —

Лиш Змія не викохуйте в садах!

Корінь мій — ти. Наче пісня нетлінна,

Ти принесла мені славу й снагу.

Вслід за тобою ішла Україна —

Тяжко ішла по мордовськім снігу.

Ось вони, рідні озера та луки,

В синім добрі солов’їних ночей.

Все, як було до тієї розлуки,

Котра поклала межу для очей.

Все, як було: і лелеки, і лосі.

Трави по груди, ромашки в лугах.

Чарка в неділю, як повелося.

Пісня під вербами на берегах.

В лузі пасуться телята й корови.

Між ясенами — дорога в село.

Наші прогулянки, тихі розмови…

Ні, я не хочу,

Щоб так, як було!

Ні. я не хочу.

Бо поруч із нами

Завжди стояла істота ота,

Котра цікавиться думами й снами

Сита,

п’яненька,

Безбожно свята.

Все їй покірне —

І люди, й лелеки.

Дім романіста й звірине кубло.

Рідна Вкраїно! Кохана, далека…

Ні, я не хочу,

Щоб так, як було.

Виживу. Вистою.

Не покорюся —

Навіть якщо не побачу Дніпра…

Люте гарчання у завірюсі.

Стукіт у двері.

— Прощайтесь. Пора.

Хоч мить іще.

Хвилину…

Півхвилини…

Спиніться, літаки і поїзди!

Ущерть позамітайте, хуртовини,

Усі дороги,

Що ведуть сюди.

І звідси теж.

Бо це нелюдська справа —

Тебе відняти від мого єства.

Чи люди у зірок спитали права?

І як на зло —

За тиждень до Різдва.

Авжеж, на зло!..

Холодним склом залито

Між нами світ —

В морозах, у диму,

Сам сатана

Із душ здирає мито —

І ми покірно

Платимо йому.

Він нас роз’єднує,

Щоб наша сила

З окремостей

Не склалася в одну…

Коли ж тепер.

Моя голубко мила,

Я знов тебе

До серця пригорну?

Коли ж ти,

Схожа на ранкову хмарку,

Мене зігрієш сяйвом золотим?

— Р-р-рік, р-р-рік р-р-розлуки, —

Гайвороння карка,

Вгорнулось сонце

В рудуватий дим.

Востаннє помахала

Із-за дроту —

І разом з сонцем

В небосхил пішла.

Кристалами лягає

Пара з рота.

Вмерзає в простір .

Снігова імла.

А я молюся.

Серце — свіжа рана,

Яка нелюдський біль

В собі збере.

Боли мені!

Звучи в мені, кохана, —

І дріт оцей

Не виживе,

помре.

Мете над дротом

Віхола розлуки.

Та в мить,

Коли порідшає імла,

Я бачу:

Ти, кохана, білі руки

До мене

над лісами

Простягла.

Літа скорботи

Змусили достоту

Переконатись:

доки ми живі,

Нас двоє (ти і я) —

Одна істота

Одна особа,

а не різних дві.

І це не просто образ

Це—природа,

Глибинна суть

людей,

дерев,

зірок….

Ген Шлях Чумацький

Кличе нас до броду,

Де плине вічність —

Не тюремний строк.

Неначе сніг,

Порозгрібавши зорі,

Іду,

вдивляючись в живі світи,

Ось двоє серед неба

в непокорі

Стоять, обнявшись…

Глянь:

це я і ти.

Ми—дві зорі,

Що кидають проміння,

Яке життя продовжує

В лісах.

А ті,

розлучені,—

Лише насіння

Світил,

Що поєднались в небесах.

Бо для живих світів

Жіноча врода —

Однаково,

Що для пустель вода.

Бо ми — два ока,

Котрими природа

Довкіл

Творіння власні огляда.

Коли б і нас,

небесних,

розлучили

Загинули б не тільки

Ти і я:

Не вийшло б сонце

На альпійські схили,

Спинилася б

Дніпрова течія.

В підземний світ

Ельбрусу чи Говерли

Попадали б

Вершини снігові.

Кати й тюремщики —

І ті б померли.

Бо серце світу —

Дві душі живі.

Дві,

що в одну злились.

Одна особа,

Яка, роздвоївшись,

Знайшла злиття…

Розлука —

Єдності жорстока проба,

Як проба нервів —

Віхоли виття.

…Мете над світом