“Побілений снігами, в сніг сповитий”

Побілений снігами, в сніг сповитий

ласкавий світ, хоч в вухо увібгай,

покрівлі ж хат, мов мармурові плити,

де виписані вітром по снігах

людські імення та літа народин,

де очі, ніби дучки в шибках льоду,

задивлені незмигно вдалечінь,

і погляд крізь повітря, мов крізь воду,

побільшеним все бачить, а бистрінь

снігів уперлась, мов у греблю, у господу.

І все в чеканні… І напруживсь слух…

Суцільний зір… але не бачать очі,

як по снігу ступа незримий дух

і залишає хрестики сорочі.

І дише жито — марлі білий сніг

ворушиться на видиху та вдосі,

і ледь помітно, як вужі доріг

повзуть під снігом із зими у осінь…

І думкою обернена назад

стара дзвіниця серед жмені хат,

і мідні дзвони, вкутані у вату,

мов новорічні іграшки, висять.

Солодкий світ, хоч під язик клади,

солодкий, швидкотанний, мов цукерка.

Врости в крижину зором, стань і жди,

допоки у очах тобі не смеркне.

Розверзнеться небесна височінь,

в імлі розкривши глибочінь небесну,

і випурхне із тіла світла тінь,

покинувши тілесні перевесла.

***