Подруга

Ти ж тонула в тій хаті,

де страх стояв у коридорі,

як чужий пес, що риється в смітті.

Батьки кричали: не працюй,

не думай, не дихай,

будеш жити на повідку —

і ще й винною залишишся.

Я ж подала тобі руку,

коли ти скручена стояла в тіні своїх тривог,

коли душа була, як вузол,

а вітчим дихав у спину,

наче власник.

Я сказала:

або ти слухаєшся й ржавієш,

або ти встаєш і робиш вибір.

Два виходи, класика жанру,

без магії, без драми.

А ти що зробила?

Взяла мою пораду,

взяла мою силу,

взяла моє плече —

і потім побігла казати,

що то я тебе “накрутила”,

нібито твоя правда

не твоєю була.

Оце і є зрада:

коли тебе рятують,

а ти, витираючи ноги,

видаєш рятівника за ворога,

щоб не зізнатися собі,

що рішення було твоє.

Ти не стала жертвою.

Ти просто вибрала дешевшу роль —

звалити провину на когось іншого,

бо так легше жити,

ніж визнавати власну свободу.

І знаєш що?

Я не зла.

Я просто більше не стану крайнім

у чужих страхах

і чужих виправданнях.

Бо тягнути людину з ями можна,

але не тоді,

коли вона знову стиха штовхає тебе

в ту саму яму замість «дякую».