Подвійні стандарти...

Подвійні стандарти – куди тут кричати?

у суд чи на площі народній.

у неї свій погляд, і цього достатньо.

думки ж мої просто як попіл....

Цей попіл німий, він не вміє горіти,

він сірим лягає на дні.

Для неї є "правда" і "право судити",

для мене – лиш присмак вини.

Вона будувала свій світ на контрастах:

де "чорне" – це вирок мені,

де "біле" – це те, що їй личить, пасує,

у власній її дивині.

Я спершу боровся, шукав аргументи,

я кликав за свідків зірки.

Та поглядом сірим, мов гострим стилетом,

вбивала вона всі думки.

Де ті терези, що розсудять нас вірно?

Де міра її правоти?

Як слово її – це остання з інстанцій,

Вершина ідей на землі.

Мій попіл проріс крізь бетон і зневіру

Тихеньким, та справжнім буттям.

Не треба ні площі, ні суду, ні крику.

Я вибрав, я лишився сам...