Подяка замість сліз

Я повинна тебе відпустити,

Хоч якби тяжко мені не було.

Не тримати за спогад, не жити

Тим, що зникло, хоча ще пекло.

Я трималась — за тіні, за листи,

За усмішки, що давно не твої.

Але в кожному “ще” було “ні”,

І в надії — зневіра в мені.

Ти мовчав, я придумувала слова.

Ти ішов, я шукала дорогу.

А тепер — тиша стала права,

І в ній я нарешті зберуся знову.

Я відпущу — без істерик, без сліз,

Лиш з подякою за те, що було.

Бо любов — це не тягар і не в’язниця.

Це вміння піти… коли відсутнє не тепло.