Поема про антидемографію

   ПОЕМА ПРО АНТИДЕМОГРАФІЮ

ЧАСТИНА ПЕРША

Україно, дбайливо бережи дочок своїх і синів,

Захищай свій народ від негоди, що є снаги і сили!

Все роби для народу, щоб аж гай на узліссі шумів,

Все виконуй про що твої діти у тебе просили!

Але найперше зверни увагу на негідників власних,

На тих що поїдом жеруть державу із середини!

Хабарників, злодіїв, прокурорів і суддів продажних,

Які Україну готові розкрасти за пів-години!

Подумай, Україно! Як нейтралізувати злочинців,

Так, щоб у них поділися думки робити лихо!

Обміркуй – як позбавитись лютих ординців?

Щоб народ жив без них щасливо, радо і тихо!

Ось, як здолаєш цю наволоч вовчу та бридку,

Тоді демографія попрямує відразу вгору!

І на кордонах не треба буде робити засідку,

І лікувати в народу психологію хвору!

Тоді не треба буде тлумачити громадянам рідним,

Чому злодій в державі поживає вільно і ситно?

На якого біса придумали субсидії українцям бідним?

І вчитель не живе на зарплату, а бідує несхитно!

Вже осінь наступила в моєму скрутному житті,

Немало друзів шлють мені привіти з неба!

Сьогодні почуття листопад посилає золоті,

І сумно думати – у мене постає потреба!

Отож міркую часто я, спросоння, опівно́чі,

Як я прожив своє життя надане мені Богом?

Чи задоволений я ним прилюдно, або позаочі,

Чому не стало воно мені з гарним епілогом?

Як народився я, підріс і став завзятим,

То мріяв, що буду діставати зорі з неба!

Фантазував: – казково зробитися багатим,

І думав: – щастя я добуду скільки треба!

Признаюсь чесно: – мріяв мати шестеро діто́к,

Синів четвірку і двох га́рненьких дівчаток!

Любенький серцю, привабливий гурток,

Тож одружився і нажив сина на початок!

А йшов до шлюбу я з двома дівчатами,

Одній за двадцять, а друга – ляля щебетлива!

Це рішення приймав я з духу нелегки́ми тратами,

Бо знав – держава рідна, ой як – нечутлива!

Тож вже нас четверо на 18 тісни́х квадратах,

У мене за плечами інститут і коледж у дружини,

Буває уночі прокинемось і думаємо: як там в Еміратах?

І заздримо їм з нашої тісної хатини-комірчини!

Поки ми вдвох з любимою перебували без освіти,

Я працював молотобійцем, а вона каменярем!

Тож заробітку вистачало, щоб якось животіти,

І наші діти не були для нас надсадним тягарем!

А от коли з дружиною ми стали фахівцями,

То тут чомусь держава рідна нас принизила!

Наш заробіток інженерний вже не манівцями,

А прямо і нахабно на добру половину знизила!

Ну, що ж поробиш – цар колись бунтівників,

У заслання на Північ без суду відправляв!

А ми відправились самі – у стані бідняків,

Бо чули, що хтось там – великі гроші заробляв!

Ми полетіли літаком всі четверо в мороз за 50,

На років три, нам так реклама малювала!

Взяли з собою милих та хороших янголят

А десять років влада там брехнею нас тримала!

Двадцять копійок – яблука в Одесі за кіло,

А у Норильську за те ж саме платиш два рублі!

В такій пропорції все інше на Півночі було,

Тож після кожної зарплати ми ходили злі!

Придбали, правда, хлопчика у тундрі влітку

І свиноферму збудували на вічній мерзлоті!

На ній і грошей трохи заробили для розжитку,

Додому повернулись – державою обмануті!

А, що ж моя омріяна шестірка діточок?

Ще в сорок років про неї я надію щиру мав!

Хоч міг би і задуматись, бо ж сам я байстрючок,

Від влади поміч п’ять рублів щомісяця отримував!

А в благословенній Україні теревенив люд давно,

Із сумом торочив, що думкою всяк дурень багатіє!

Отак і ми з дружиною, дивились наче вдаване кіно,

Все сподівались, що вітер благодатний нам повіє!

Повернулись ми із Заполяр’я і взялися до роботи,

Збудували магазин і розжились на начиння!

Як навіжені працювали, до сьомого поту

І раділи, дивлячись – на думок своїх творіння!

Нам пощастило – чинуша ще не встиг загарбати країни,

Тому і хабарі не вимагав на всю котушку!

Отримали ми любе статус-кво без тяганини,

Задешево, без черги, а лиш за коньяку осьмушку!

Торгівля в магазині закрутилась повним ходом,

Вже тут з дружиною ми делікатно порішили!

Вона родити буде хлопців і ладити з народом,

Я ж буду торгувати і усувати з владою пробіли!

Але ж раділи ми всього – до головного звіту,

Бо стягнули з нас податок на додану вартість!

Таку ж суму і з роботяг – подать вже прижиту,

Відняли зиску половину і осквернили радість!

А в цей час, в державі – чиновник вже прокинувся,

Самостійним став і зовсім від закону незалежним!

І як цербер грабувати малий бізнес кинувся,

А влада з ним душила всіх, хто був необережним!

Демократія в державі авторитетно заявила,

Лізти в справи бізнесу – без нужди не стане!

Але після двох майданів трохи відпочила

І заснула зовсім, дивлячись на своє придане!

А нові, (старі) капіталісти під покровом влади,

Ціни на життя народу задерли непомірно!

В десять, а то й, в сто разів – гримнули паради,

А люд мусив голову зігнути і поводитись покірно!

Увагу особливу сатрапи вділили бізнесу малому,

Тут вам податківці і ті що світло продають і воду!

Ціни виставили бізнесу, наче дідьку злому,

Всі знущання передбачили торговому народу!

Продавці електрики глумились що є сили,

Якщо ви ліміт свій зокрема – трішки перебрали!

Вас все рівно оштрафують, як би не просили,

Покарають і тоді, якщо норму недобрали!

А якщо треба вам придбати у них більше кіловат,

То для цього мусите їм купити трансформатор!

І ніхто вас не захистить, навіть кращий адвокат,

Не допоможе вам і Рада, не підсобить губернатор!

Тож підприємницьке життя не давало спати,

Закрутило так неначе в річній водоверті!

Кожний день думки душили: – як і кому дати,

Бо інспектори до біса – ненажерливі і вперті!

І як би ви не намагались в справах навести порядок,

Як би ви про допомогу хотіли Богу щось гукнути!

Все одно у вас знайдуть купу різних неполадок

І тоді мусите ви дати, щоб засудженим не бути!

А якщо п’ять тисяч – не дасте підпільно в руки,

То прийдеться десять дати здирникам по акту!

І ніхто в суді, повірте, вас не візьме на поруки,

Не врятує жоден вас від неминучого інфаркту!

І на фоні всього цього –у вас є аж дві зарплати,

Одна біла, друга чорна – яку хочеш вибирай!

Візьмеш білу – грошей дулю будеш мати,

Чорну – грошей більше, тільки пенсія на чай!

Ще одна проблема встала – як придбати ліки?

Ні! Аптек налаштували в кожному будинку!

Тільки ціни, що від образи мружаться повіки,

Бо за йоду пляшечку – платиш грошенят торбинку! *

А якщо вам довідку знадоби́лося десь взяти,

То чиновник затягає вас, до нестями змучить!

Вихід, правда, з цього є – треба йому дати

І чим більше ви дасте, то скоріше всучить!

Отож і думаєш: – що тобі у світі білому робити?

Чи по судам тягатись, щоб воювати з владою!

Чи начхати на мерзотників і дітей родити?

Україно, мати рідна, порятуй порадою!

Бог життя дав людям – дуже на короткий час

І прожити його хочеться не в прийдешньому!

А сьогодні і чудово, не на продаж і не в запас,

І в раю земному, а не в Едемі небесному!

Тож чекали українці поки рай земний настане,

Ждали тяжко, довго, без огляду на порожні стимули!

Не діждались і почали втікати з родинного стану,

За тридцять років – десять мільйонів Батьківщину кинули!

Ну а кому ж в такій державі захочеться жити?

Кому тіло і мораль свою – на злодіїв витрачати?

І дітей своїх в житті тяжкому – власноруч губити,

І самотужки злодіям державним – бариш постачати!

Так падчерка моя, яку я ростив із двох років,

Гарна і освічена, але без сумніву Україну кинула!

І живе-працює в Польщі, в повазі зі всіх боків,

Куди наче пташка в теплий край – восени полинула!

А її доця – небачена красуня, працьовита панна,

До Італії полетіла долю свою лаштувати!

Яка зірка вас, питаю, чи фортуна невблаганна,

Примусила матір рідну – Батьківщину покидати?

Мені милі відказують: «Тату наш миленький»,

Вдома хліба було обмаль і від влади нуль уваги!

Ні зарплати, ні квартири і фіскал дурненький,

Але головне : – в державі до людини ніякої поваги!

Тож і потягнуло нас туди, де людей шанують,

Де в держави цінність – не срібло і не зло́то !

Захотілось нам у те місце – де народ цінують,

Так не хочеться нам жити – де смо́рід і болото!

Ну, а як же ностальгія, діти, як патріотизм?

Невже вас не терзають ці щирі почуття?

Ні, тату, нас не мучить радянський фанатизм,

Нам мати хочеться сьогодні – удачливе життя!

А ще бажаємо до болю – захистити свою гідність,

Ти ж пам’ятаєш, написав – про це хорошого вірша!

Шкода, життя одне, не поселив нас Бог у вічність,

Від ностальгії душі боляче, але нас гідність прикраша!

ГІДНІСТЬ (5 грудня 2019 року)

Філософ Епіктет народу колись сповістив,

Що будинки, майно, гроші – не належать людині!

Цей римлянин навіки всіх землян просвітив, що,

Гідність – найдорожча власність одвіку й донині!

Вчені люди трактують, що гідність людська,

Це, коли ти сам себе серед людей поважаєш!

Коли любов твоя, як повноводна ріка,

І коли серцем своїм ти весь світ зігріваєш!

Ні, не тоді, коли ти сам себе дуже любиш,

А саме так – коли себе за все поважаєш!

І не тоді, коли сам себе ти голубиш,

А коли за щастя людей в біді пропадаєш!

Але в нашому житті на жаль часто буває,

Мерзотники гідність твою принижують!

Від цього сильно душа твоя потерпає,

А серце наче стрілами біси пронизують!

Зарплату отримав – приниженим себе почуваєш,

Злиденну пенсію в руки – стан твій ще гірше!

В лікарню йдеш, наче колючку з ноги виймаєш,

В суд – негідним почуваєш себе ще більше!

Принижують тебе, всі – кому тільки не лінь,

Але перші в цьому – маститі державні злодії!

Топчуть гідність твою, як негодований кінь,

Грають гідності Реквієм, або схожі мелодії!

А гідність твоя не може злу стати супроти,

Бо рвуть негідники її, наче собаки скажені!

Не може гідність ворогів своїх побороти,

Бо в неї друже, на жаль порожні кишені!

Тож, що вона може – тільки поглянути гордо?

На мерзотників, що паскудно її розтоптують!

Плюнути в морди паршивцям на все своє горло?

Покидькам, що честь і життя з неї висмоктують!

Гідність на серйозний супротив здібна,

Але кривдників її зовсім це не лякає!

Тому, що статок її залежний і дрібний,

Адже саме злодій його їй вділяє і це добре знає!

То ж замисліться люди, задумайтесь, сильно,

Що ж за фрукт це такий – людська гідність?

Примусьте розум свій працювати пильно

І вирішіть, хто ж зверху – гідність чи бідність!

Якщо бідність, то багатіти, люди давайте,

Давайте працювати, любі, до сьомого поту!

А злодіїв всіх за решітку стальну ховайте,

І з нашого шляху їх, безжалісно до ешафоту!

Щоб гідність нашу не сміли вони топтати,

А ми честь свою будемо тримати на висоті!

Адже людська гідність – що ріднесенька мати,

А без матері жити, що загубленій сироті!

А тому не давайте гідність свою зневажати,

Кривдити і принижувати її не дозволяйте!

Ворогів своїх не допускайте її ображати,

І в кашу собі плювати поганцям не дозволяйте!

А в пам'яті має бути – що б про вас не казали,

Якщо шановні, у вашому гаманці не густо!

То особу вашу, хоч би й на трон саджали,

Все рівно в душі вашій буде гірко і пусто!

Адже це правда – у світі поважають заможних,

Тому українцям не личить матися бідними!

Хто проти – заможних, той проти непереможних,

А пропадати бідними – означає жити негідними!

ЧАСТИНА ДРУГА (поеми про антидемографію)

Одного разу день прожив я – тривалий і чудовий,

Тож сни чарівні, наче нагорода, довго мені снились!

Неначе в Україні мій народ вдягнув вінок лавровий,

Неначе українці від зла і Сатани навік звільнились!

Мені приснилось, наче я велика птаха і лечу у небі,

Внизу, під крилами я бачу рідну Батьківщину!

Мені здалось неначе Бог задовольнив мої потреби,

А мій народ шляхом нелегким вознісся на вершину!

Казкова сила примусила мене сягнути з під небес,

Я в місті приземлився і перетворився на людину!

Я дивним містом йду, о Боже, скільки в тебе є чудес,

Мені так хочеться, щоб я довіку не помер і не загинув!

На зустріч, як пташки – щебечуть безліч діточок,

Хто поруч з мамою, а хто у неї ніжно на руках!

Від щастя мами сяють, неначе збір весняних квіточок,

Від посмішок чудових – цвіте повітря, наче у казках!

Дивлюсь, будинки в місті напро́чуд фантастичні,

З балконів і терас до неба лине музика чарівна!

В кав’ярнях і в книгарнях – сходи́ни поетичні,

А від людей неначе буйно сяє доброта безмірна!

Іду я поряд із зеленим, доглянутим двором,

Дивлюсь на лавочках сидять бабусі чепурненькі!

Про щось співають одна одній веселим тенором,

А очі в них усіх щасливі, блаженні і раденькі!

Тож я рішаюсь і до них підходжу дуже сміло:

Скажіть бабусі, поясніть мені авторитетно?

Що трапилось у вашому містечку, викладіть уміло,

Життя як стало ваше славним, повідайте предметно!

Розкажемо, шановний, тобі про цей пасаж охоче,

Але хіба ти такий статний сам про це не знав?

Ми залюбки про наше щастя всім розкажем хто захоче,

А ти невже не знаєш ні про що, неначе з неба впав?

Мене злегка зворушили ці лагідні, бабусині слова,

Здалося вона знає, що я дійсно зараз з під небес!

Але мені бажалось дуже почути казку про дива,

А ще здалося наче я у пеклі був – ну, а тепер воскрес!

Сідай на лавку любий – до нас усіх тісніше,

А Мотря Карпівна повідає тобі всі факти!

Вона послом у мерії була і речником пізніше,

А ще у неї з Президентом відбувалися контакти!

Ну, що ж, шановний, приступимо до справи,

Державі нашій, Україні, – добряче пощастило!

Ми звикли, що не вибори у нас, а грошові вистави,

А в цей раз воротилам, знать гро́шей не хватило!

І вибрався у Президенти такий собі хлопчина,

Не товстий, не високий, але розумний надзвичайно!

Оговтався від виборів і усвідомив ціль мужчина,

Щоби у вічність увійти – зло треба нищити негайно!

А ще наш вибраний – для себе чітко і виразно уяснив,

Для того, щоб двигун потужно і прекрасно працював!

То треба, щоб ти якісне горюче і мастило в нього лив,

Бо на бодязі не поїдеш, хоч як би ти народ не лупцював!

То що ж людині в Україні треба для достойного життя?

Впевнені – чудову працю, сім’ї повагу, друзів і держави!

Хороший відпочинок і почуття в житті надійного ліктя,

І головне – зарплату на заздрість всьому світу і для слави!

На лижах покататись і з Ейфелевої вежі подивитись вдаль,

Поглянути як поживають – шведи, німці і американці!

Об’їхати весь світ, піти в театри і музеї, щоб не бувало жаль,

Що ти прожив життя даремно, неначе декотрі поганці!

І перше, що наш зробив обранець – створив контору,

Яка державних лиходіїв ловити почала без відпочинку!

І за грати без застави – всіх злочинців без розбору,

Мільйон в народу чи мільярд украв, а чи билинку!

А тут роботи для контори стало – невидимий кінець,

Ловити злодіїв і суддів з хабарями, прокурорів!

Поліцейських, слідчих, МСЕКівців, закупників яєць!

Митників і депутатів, продавців землі, мерів, ревізорів!

Якщо захочуть полічити українських злодіяк,

То на тисячі сторінок прізвища не вкладуть!

Депутат Данило твердить – чому українець бідняк,

Бо 21 мільярд доларів щорічно у народу крадуть!

Такі гроші величезні крадуться в люду офіційно,

Але ж злодій в Україні – суб’єкт не ликом шитий!

Його недооцінює Данило депутат постійно,

Адже більше в двадцять раз краде злодюга хамовитий!

А ще обранець якось олігархів назбирав докупи

І заявив з позиції високої упевнено і владно!

Стрижете ви купони, а замість них народ в халупи?

За це вас треба драти, шмагати і сікти нещадно!

Але ж в державі нашій демократія і це недопустимо,

То ж як знайду я згоду з тими хто мене не розуміє?

Я впевнений, що завдяки Законам з такими ми скінчимо,

І переконаний, що головатий олігарх до розуму дозріє!

Ну а тим хто розуміє – те, щоб урожай підняти,

Треба поле обробити, землю треба підживити!

Як дитя мале в колисці треба поле доглядати,

Треба ниву, як кохану – цілувати і любити!

То які ж справи багачі робити мають на своєму полі?

Щоб поле було урожайним і хлібороби задоволені!

Щоб кожний з цих трудівників спасибі міг сказати долі,

Щоб всі вони були щасливі, а не знедолені і не зневолені!

Передусім багач вже ні копійки, ні в кого не буде красти

І має дбати для трудяг про дивовижно чарівну зарплату!

Таку зарплату із якою роботяга ніколи б не міг впасти,

А купити зміг би все що треба і дати відсіч супостату!

І тут вже Мотря Карпівна мені охоче розказала,

Що олігархи обранця зрозуміли і справі посприяли!

І гроші, вже не вкрадені, в Добро держава вклала,

І вистачило їх і на зарплату, і на плани що здійсняли!

Довів обранець зарплатню, як у США – до 8 тисяч баксів,

Чи як у Люксембурзі або у Швейцарії – до 8 тисяч євро!

Життя в нас стало дороге, але у сто раз більше шансів,

Прожити може на таку зарплату не один, а двадцятеро!

І з такими грішми в Україні все закрутилось по програмі,

При народжені дитини сто тисяч** влада породіллі надає!

А потім до трьох років малюка, вже по двадцять мамі,

І до вісімнадцяти по п’ять – кожен місяць в родину віддає!

Я закляк: – хіба грошей стане навіть і не вкрадених,

А ще ж Карпівна ви кажете: двадцять тисяч пенсія!

І студенти даром і житло з грошей країною вкладених,

І дармові ліки, операції на серці, діабет і епілепсія!

Ще багато інших витрат з гаманців держави і тузів,

Де ж цих грошей взяти, як їх заробити і як їх поділити?

А головне як ціни взяти під контроль, які зросли у сто разів,

Як відновити Армію і зброю, щоб Україну захистити?

Шановний, це вже подруга Карпівни мені відповідає:

Держава наша багатюща, тож для життя у нас є все своє!

Вугілля, золото, уран і нафту, газ Земля нам підкидає,

Залізо плавить і літаки сама держава конструює і кує!

А ще країна чорноземи має, про які у світі кажуть: – золоті,

І хліб на них росте такий, смачнішого у світі не буває!

На наших землях виростає все, чого нам треба у житті,

На наших чорноземах сторицею любов і щастя проростає!

А ще таке неперевершене і це без спору гідно – браво,

Українці на Землі напрочуд талановита і тямуща нація!

Але ж в історії свій розум ми роздавали наліво і направо,

А ось тепер наш інтелект здіймається у світі як сенсація!

Якщо, милий друже, ти підіймешся в синю височінь,

І над Землею полетиш, над нашими безкраїми полями!

То ти побачиш вже щасливими чимало рідних поколінь,

Побачиш: – українці позбавились печалі і ходять королями!

Побачиш: – Україна забудована заводами і станами,

Дороги по всій державі наче на екранах ноутбуків!

А сукно і хліб у маркети транспортують караванами,

І дідусі з бабусями по шестеро прогулюють онуків!

А ще побачиш, що на сценах пісні співають солов’їнні,

В театрах море глядачів – всі браво голосно скандують!

У пішоходів на панелях – на лицях усмішки безцінні,

Видно, що вони у себе вдома над життям своїм панують!

А ще, любий подивись звисо́ка на Українські кордони,

Бачиш черги на пунктах пропуску до кровної оселі!

Це ж народ український повертається з чужини додому,

Бачиш обличчя в народу натхненні, піднесені і веселі!

А чому б і ні? Всім репатріантам – хату і по мільйону,

Всім відразу в повній мірі те про що було вище сказано!

І це в Україні все по закону міцнішому люкс залізобетону,

Ось так, милий друже, тобі про демографію вже розказано!

Ну що, шановний, як тобі сьогодні наша Україна?

Ти вже повірив в те, що наш народ живе щасливо?

То ж забувай про те, коли держава наша була бідна,

Такого вже не буде, але не забувай як то було жахливо!

21 січня 2026 року

Автор у вірші «Жебрак або батрак», написаному раніше ніж «Поема про антидемографію» освітлює своє бачення того, як зробити демографію в Україні ідеальною. В цілому поема є фантастичними думками, але дуже бажаними подіями. Інформація про життя за кордоном у автора від падчерки з Польщі, від онуки з Італії і від рідної сестри та її сім’ї з Канади.

ЖЕБРАК АБО БАТРАК

Я, повірте, не знаю, кому де і як живеться,

А мені тільки вдома дихається на повні груди!

Скажи щось інше, то мені ніяк не пойметься,

Бо тільки з порога і вже не хочеться йти нікуди!

Кажуть – добре в гостях, але вдома найкраще,

Краще все в рідній хаті – куди оком не кинь!

Все в завітній оселі для душі підходяще,

Нема у світі для серця миліших святинь!

В гостях тобі гарно перші дві-три години,

А потім почуваєш себе гірко, хоч плач!

Навіть якщо ти з візитом у близької родини,

А на столі хоч би в них був з ізюмом калач!

Куди не ступнеш – все не так як удома,

І вікна, і двері стоять не на тому місці!

А пукнути зась, але ж крутить судома,

І ти вже мрієш – коли кінець цій вечірці!

Це ще добре коли гостюєш на батьківщині,

А якщо від злої війни ти втік за кордон?

То почуваєш себе, як каліка у трясовині,

Так наче до бузувіра прийшов на поклон!

Ступнув трохи вправо, то відповідай по закону,

Вліво взяв напрямок – можеш і не дійти додому!

А голосно крикнув – крокуй назад до свого кордону

І де б ти не взявся, то стаєш на дорогу тобі невідому!

А якщо ти не гість, а від стрілянини втікач,

І шукаєш за кордоном хоч поганеньку роботу?

То знай, що чекає тебе дуже багато невдач,

Тобі порадять простоту, дрібноту, або наготу!

Бо знай, для закордону ніколи ти не мастак,

Ніколи ти не рисак, не козак і не вожак!

На чужині біженець завжди – то є батрак,

Хоч і бідак, але чужак, а тому жебрак!

Що ж, українці, хіба нам не прикро це чути?

Хіба тяжка образа нас сльозами не заливає?

Хіба не хочеться нам добра і щастя здобути?

Невже ми байдужі до того, що нас сатана вбиває?

То ж міцно за руки візьмемось давайте,

В незламне коло згуртуємось, яке не пробити!

На злого ворога фронтом єдиним ставайте,

Щоб силу ворожу знесилити, убити і загубити!

А після цього вже їздити по білому світу в гості

І, щоб ніколи на людях не матися жебраком!

Хай недруги наші умлівають від злості,

Хай зробляться вони не павуком, а слимаком!

2 січня 2024 року

*Пляшечка йоду колись коштувала сорок дев’ять копійок, а сьогодні – 50 гривень. Рівно в сто разів більше.

** Тут і дальше маються на увазі долари.