Поема про сон і вихід

Мені наснилось місто,

де вулиці пам’ятають моє ім’я,

а хлопці — ще ні.

Вони говорили про війну

так буденно,

наче про погоду,

і між двома фразами

кликали на побачення.

Ніби любов —

це перерва між сиренами.

Мама в сні взяла мене за руку

і повела додому.

Не силоміць —

вчасно.

Бо є місця,

де навіть поцілунок

не має майбутнього.

Там кричали сусіди,

яких не запрошували в життя.

Телефон розривався від чужих думок,

чужих оцінок,

чужої моралі.

Я слухала —

і не відповідала.

Хтось кидав у мене словами,

як камінням:

про честь,

про сором,

про те, ким я «маю бути».

Але каміння —

це не аргумент,

це просто шум минулого.

Я бачила батька.

Я чула:

«Навесні виїжджаємо».

Не дату —

напрямок.

І я прокинулась з ясною думкою:

У мене нема в планах

зустрічатися з минулим.

Я не п’ю каву з привидами,

не ходжу на побачення

з містами,

які мене не вберегли.

У мене плани інші.

Телефон — як вікно у світ,

ігрова консоль —

як право на легкість,

на гру,

на життя без пояснень.

І головне —

виїхати з минулого.

Не драматично.

Назавжди.

Без валіз з докорами.

Без прощальних промов.

Просто закрити двері

і піти туди,

де мене не знають за чутками,

а пізнають по вибору.