Поема про твій образ

Вона стоїть серед туманного світла,

наче світанок, що забув прокинутися

і лишився у сні,

тільки щоб подивитись на себе збоку.

В її волоссі живе небо —

розтоплене, пастельне, ніжне,

в якому змішались ранковий холод

і теплий подих райдуги.

Кожна пасма — то тиха ріка,

що несе свої тіні й переливи

у далечінь, де немає ні часу, ні тривоги.

Її обличчя — мов сторінка

з чистої книги,

де ще ніхто не смів писати неправду.

Погляд м’який, але прямий,

мов світло, яке не потрібно пояснювати.

Він не кричить — він тримає,

як тримає світанок першу зірку,

яку вже пора відпускати,

але ще хочеться зберегти.

Вона стоїть рівно,

наче спокій — це її ремесло,

а тиша — її мова.

І навіть тіні біля неї

стають світлішими.

Такі образи не знімають —

їх ловлять випадково,

коли реальність на мить забуває,

що краса буває не гучною,

а мовчазною, впевненою,

і створеною не для того,

щоб подобатися,

а для того, щоб бути.