Погляд крізь магічний кристал

Чаклун безвухий та облудний

крізь камінь пильно прозирав,

і бачив жовтий степ безлюдний,

сухий курай, щетини трав.

Серпи іржаві, роги смерті,

квадрати, кола та хрести,

і б’є пісок з джерел роздертих,

яскраво б’є до сліпоти…

Там Шамбала… пустеля Гобі…

Безвічна вічність там десь, там…

Жарина, жевріюча в лобі,

веде його в кристал, як в храм.

І бачить він чотири раси,

Єноха мову чує він,

що неземним лунає гласом

з колишніх єрихонських стін…

І бачить він першолюдину

ще безтілесну, світляну,

безпам’ятну і безпричинну,

всезрячо-знаючу, одну…

Витягував кристал чаклунський

прасвітла прожилки з очей,

що кров’ю вже давно загускли

в тілесній глибині ночей…

З глибин свідомості та зору

з єства висотувався час;

кривавився кристал прозорий

і, мов жарина, розпікавсь…

А в очі входила досвітня

імла студеним промінцем;

ставав кінцем початок світу,

першопочаток же — кінцем…

***