* * *

Погожий день кричить у вікна,

Вриваєсь синява крізь скло...

Мов, цвинтарна плита гранітна

Безжалісно в підлоги дно

Втопила.

Не хочу бачити нічого:

Ні сонця, ні людей, ні світ...

Зростуся з ложем, лиха мого

Ніхто не взнає... Наче в сіть

Впіймала ти мене, Афіно,

І прямо в серце мчить стріла,

Останній подих, -- і твоєю

Навік уже моя душа...

Застигла кров, не б'ється серце,

Я -- мрець живий, що невмира.

Забудь тебе, хоч не вернешся,

Не зміг. О, спопели до тла,

Свароже, тіло бездиханне, прошу!

Не вилікувать вже мене ніяк!

Нестерпний біль стискає груди;

Змією думка заповза,

Зжирає мозок, ллє отруту,

І через очі витіка.

Згасаю, гасну, кам'янію,

Іскра остання догара.

Люблю тебе і не жалію...

Та з вітром злилися слова.

01.01.2018