“Погожо-днинно, споришево”

Погожо-днинно, споришево,

пташки хвалу співають дневі,

і розчиняються вуста:

— Ой несказанна ліпота!

Ти марнотратний, ще й надміру,

чи вистачить на всі літа

твоєї, світоньку, офіри?

Цільбу приймаю, як погубу,

не відцурайся мене, любий.

Не відцурайсь, не відступись,

будь завше н и н і, не колись…

Не обривай з вільшин багнітки,

щоб я не свідчив криво, світку,

і не казав: — Жорстокий ти!

Передав меду гіркоти!

Я на озброєння взяв числа,

проте й подосі не осмислю

твоїх руїн, твоїх творінь…

Хотів спитать, та губи стиснув,

щоб видихнуть лише: «Світлінь…»

***