Пограниччя

Це все було. Було це все зі мною.

Розмитий і задивлений водою,

то я стояв на березі тоді,

коли повітря шилося стрілою

і вигуки лінали молоді:

—Агов, тогобіче! Осначе криги й ряски,

де твоє остя з кістя й луски?

Чому твої цибайла дибулясті

не можуть течію перебрести: —

…І гнівавсь я. І кидав каменюку

на той бік мови, щоб урвати звук,

але була стріла початком звуку,

були відлунням спурхи каменюк…

Трубіж і Стунга, Смотрич, Роставиця,

Тростинка, Вільшаниця, Лозова, —

у кожнім слові глибина криниці

і бережан границя вікова.

Стріла від плоті гнівом возз’єднає,

але обрушить пам’ять снігову:

— Гей, чоловіче, — хтось мене гукає;

і озираюсь — знаю, що живу, —

на тому боці іскра вибухає,

і слідом долітає гострий звук,

і ойкотом вертається відлуння,

і сміхом наливаються слова:

— Ну як по той бік жити — алілуйно?

Якщо у тебе драна голова? —

І луг вологий луни поглинає,

і холод входить широко у плоть:

і бачу: куля пам’ять доганяє

аби її на скалки розколоть.

Ізнову тут при річці бережастій

задивлений в мінливу глибину

силкуюсь пригадати всі напасті,

та здобуваю я лише одну:

нічна вода, роздвоївши багаття,

несе в пониззя відблиски його,

і, спійманий долонями латаття,

пручаючись, спалахує вогонь.

І я силкуюсь, та пусті зусилля:

ув’язнена пручається в мені

якась істота — рвуться сухожилля,

і лопаються зойки голосні.

Так, ніби річка затекла у тіло,

обрушені зійшлися береги,

і замість крові через серце стріли

течуть-летять — не додають снаги…

І щохвилини — в груди каменюка,

і щогодини — куля прошива, —

пісок сипучий розгортають руки,

аби не згасла іскорка жива…

Вона спахне, і пам’ять, наче русло,

освітить вмить, і виявить у ній

потрухлі стріли, каменюки плюсклі,

людські відбитки вмулені — на дні…

***