Погребіння тіні

Лиш кучугури тіней синіх

зостались від нічних колон,

вода, розмлоєна ліниво,

у берег схлюпувала сон…

Тріщав торішніми листками

одудкуватий очерет,

тінь плуталася під ногами

і виривалась наперед,

ніби хотіла зупинити

та чорнотою нагадать,

що ніч, неглибоко зарита,

ізнову буде воскресать…

І тінь то ямою ставала,

то вгору каменем росла,

і стишувався крок помалу,

пісок здіймався, як зола,

так, наче ночі на поталу

був відданий й згорів дотла.

І холод я відчув вчорашній

підошвами, мов пригадав,

як було моторошно-страшно,

коли могилу сам копав:

стояло сонце у зеніті,

у яму тінь моя ввійшла —

я поховав її тим літом,

і в світі зменшилось тепла.

Немов вернувсь на пожарище

і навіть неба не впізнав:

усе минуле стало ближчим,

то падав в яму, то вставав,

на камені підносивсь вище,

до мертвих голосно взивав:

— Простіть мені! Я винуватий!

Я винуватий! Бо живий!

Та ваші риси я вже втратив,

душа лиш знає: ви — це ви…—

І бачу: тінь моя цибата

звелася вище голови…

Чому, о доле, обділила

мене веселощами ти?

Я відчуваю в своїх жилах

вагу нічної чорноти…

І тінь чорніє, мов могила,

стримиш хрестом над нею… ти…

***