Похвала сьомому трамваєві

Сьомий номер їде в бік Личакова,

проз Петра й Павла до кладовища.

Ти яснієш, мов корона макова,

і на мене світить зірка віща.

Антикварне рейками вистукує

у заметах білих, як у плесах,

сьомий наш притулок на колесах,

і замерзле слово стало мукою.

Попри піших з пізніми собаками

опівнічне котимось окремо,

потойбічні лампи, наче бакени,

ми холодні вікна вперто тремо,

ніби щось одне удвох побачити

хочемо й не встигнемо сьогодні:

сніг іде, щонайбіліші башти,

шкіряна гармоніка вагонів…

І немов над коліями долі я

б’юсь чолом. Невчасна й непозбутня!

Два життя, розімкнутих, мов колія,

і лютнева ніч, як темна лютня.

Може, й не від того, що погойдує,

на кінцевій стане трохи гірко:

щось велике діється з погодою.

Сходимо на землю, пасажирко…