покинутий

Коли від нас пішов батько, стало ще страшніше

бо він не помер, на відміну від Бога, тому досі

будь-якої миті може повернутися назад

Я перестав боятися темряви під ковдрою і слів

говорив з ними усіма до ранку про всяке-різне

дряпав на руках послання – тоді перечитував

Коли від нас пішла мати, вона покинула батька

темрява лякала знов, і всі страхи посилились,

вони перестали мене слухатись, позамовкали –

зробились майже невидимими, наче привиди

я почав розмовляти сам із собою про смерть

та про короткочасні миті безсмертя

Коли на шкільному дворі мені кричали в спину:

«агов, покинутий, ти куди?» – вдавав, що не чую

проте знав – вони кажуть правду, мають рацію

і мені було боляче йти і дивитися собі під ноги

бо все було таким білим, все було таким як тоді

я чув як щось хруснуло і не міг поворухнутися

Коли я бродив щоночі вздовж залізничних колій

іноді натрапляв на інших покинутих, які боялися

світла, тому горнулися одне до одного, вони були

схожими на мене майже у всьому, але я був сам,

переповідаючи їхні божевільні вигадки про потяг,

зрештою, внаслідок тертя спалахнуло полум’я

Коли ми удвох лишились стояти над прірвою

переступаючи з ноги на ногу від німого захвату

поруч з нами не було жодної ікони ловця

говорити не хотілося, плакати чи сміятися теж

як і звинувачувати когось чи виправдовуватись

ми просто переступили її взявшись за руки