Покинутий лан

За вільхами в заплаві є луги,

Що так цвітуть у червні, наче зорі.

Всю невичерпність власної снаги

Розхлюпали у трав’яному морі.

Окрему квітку вивчити мені

Нелегко між квітучих краєвидів.

Та друг ботанік у погожі дні

Тут налічив їх сотні різних видів.

Він не жалів ні часу, ні себе —

Радів, сміявся чи стенав плечима.

Пливло червоне, жовте, голубе

Квіткове полум’я перед очима.

Бриніло пружне гілля угорі.

Розгойдане пахучими вітрами.

(Це добре хтось придумав, щоб у грі

Бетховена доповнить кольорами!)

Взяла в полон гармонія жива,

В якій звучали і земля, і небо —

Той світ, в якому серце відкрива

Високі й горді істини для себе.

Та ось ми раптом підійшли туди,

Де не було шовкових трав і квітів.

Осот, буркун, бадилля лободи —

Оце й усе, що погляд мій помітив.

Тут підіймали цілину…

Але

Лужок на сіно залишити б краще.

Збагнули потім, що вчинили зле,

Тай кинули його напризволяще.

Ніхто не зна, коли тепер на нім

Відродиться гармонія природи…

Я ж занімів у здогаді сумнім:

А що, як то не трави, а народи?!

Уже в рослинах розпізнали ми

Чутливості та психіки прикмети.

Зелені лицарі стоять грудьми

На варті самобутності планети.

Та гине заповітна цілина,

Втрачаючи красу квіткових націй.

Які ж плоди нам принесе вона

Від оранок отих та від руйнацій?..

Ми змалку звикли: директива, план,

Це, бачте, розроблялося не нами…

Та пам’ятаймо знівечений лан,

Що заряснів лихими бур’янами!