Поклик

Намарилось недоброхіть:

недбайний день і погуляння,

кругом штахетник, наче кліть,

а посередині стоїть

драбина в небо, і останній

щабель зелений, наче віть, —

не досягнуть, не долетіть,

бо неспроможен до літання…

Поволі-воленьки іти,

перебирать щаблі трухляві,

а на хмарині зверху — ти,

в блакить вмочивши крила дляві,

пливеш — мені не досягти…

Щаблі обрушуються —

ниць

я падаю грудьми на кілля,

і стрімко в пролійки зіниць

земля вліта, як шмат вугілля.

Свідомість гасне: попіл, тьма,

поволі зменшується іскра…

Та раптом голос підійма:

— Вставай! Хутчій! Рівняйсь на дійсне! —

Я звівсь і відпечатав крок,

рівнявсь на сонечко ліворуч,

проте хмарину бачив зрок,

хоча очей не зводив вгору.

І чув пекучий в грудях біль,

так ніби паколи стриміли,

і голос чув, що звідусіль

гукав:

— Лети душею, а не тілом!

***