Поклик віків

Зве мене до сталевих окреслів

і бетонних мостів,

До ланцюжних перил і камінних барикад,

Прийме мене в свою пащу беззлобний,

байдужий гнів,

І стане доля безсило круг — спаяний —

розмикать.

І чорні димарі розмалювали небо

пекельним змістом,

Принадним лісом підкреслюють краєвид.

Ритмічні птиці,

розсипаючи сліпучу сталь над містом,

Бажають ефір, позбавлений метафізики,

розломить.

Звуть мене залізні гамори і безугавні гомони

Великих натовпів,

що рухають під бетоновим захистом.

Звуть мене поеми, де не хвилюють душу

спомини,

Де всі інтереси й заміри перетнулися навхрест.

***