“Покрай хвилі йду Спиняюся”

Покрай хвилі йду. Спинюся.

І пливу, пливу, пливу…

Дрізд кубельце мостить в вусі,

смиче із-під ніг траву.

Вимиває землю хвиля

по піщинці — ти ж стоїш,

не пусті її зусилля,

бо землі лишилось ківш…

Ти ж, задивлений у воду,

все пливеш, пливеш, пливеш,

мов без короня і роду,

мов тобі немає меж…

Десь і чаєчка кигиче,

блеє жалібно ягня;

дрізд траву хапливо смиче,

хвиля хвилю доганя….

Не від тебе, а до тебе

зносять, схлюпують, дають:

дрізд крильми — високість неба,

хвилі — краплі на майбуть.

Все колись тобі згодиться:

пірце з чайки, вовни жмут;

порятує летом птиця,

валом в килим ще затчуть…

І земля, яку розкрали

косяки і хвиль, і риб,

збігшись в пагорбок помалу,

порятує — прийме вглиб…

Ну а зараз — розчиняюсь

і пливу, пливу, пливу…

Зостається серця зав’язь,

аби свідчить, що живу.

***