Полинова сутінь

Дише степ і теплом, і росою краплисто,

і тоненький вітрець у обличчя свіжить —

і темнішає сад, і злипається листя,

і остання бджола в сонний вулень летить.

І останні ймена повертаються в губи,

і тебе я гукав, та відлунку не мав.

Чи загускло повітря, скажи мені, люба,

чи мій поклик летючий десь хтось переймав?

Ось і зібгана пташка сполохано пада,

наче грудка землі, в безшелесну траву;

мої пучки, як гроно важке винограду,

налилися, щоб пестить хмільну жаливу.

Вже і губи мої узялись пухирцями,

мов жарину тримав і спалив язика…

Світить порохом шлях, і жахтить полинами

набігаюча хвиля із степу гірка.

***