«Помер рекрут в непривітній столиці»

Помер рекрут в непривітній столиці,

здалека від свого села,

від матері, убогої вдовиці,

від любки, що в селі жила.

Помер, не бачивши у час конання

ні слізки жалю, ні зітхання.

І вже його везуть на чорнім возі,

в могилу піп його веде,

музика грає марша по дорозі,

гурток вояків мовчки йде.

Лише не видко біля домовини

ні матері, ні любої дівчини.

Помер рекрут, і труби грають смутно

Йому, байдужому в труні;

під віком жалісної гри не чутно,

бо він лежить у вічнім сні.

Вже дзвонять дзвони на цвинтарній брамі  —

вітають гостя, що спочине в ямі.

А там в селі його убога мати

до нього пише лист дрібний:

«Мій сину наймиліший, що чувати?

Чому не пишеш, чи гнівний?

Кланявсь Настя Василеві свому…

Чи ти приїдеш на різдво додому?…»