Попід

Боюсь повіки розімкнуть,

бо мене очі зрадять…

Багно, калюжі, каламуть…

розковзяна осіння путь

попід колгоспним садом…

А далі звивіз та гробки

і глинище розмокле,

де допотопні черепки,

ніби листки пожовклі…

Вдовина хата… стріха… мох…

дощі побілку змили…

Пускає киби хижий лох

дню в посинілі жили…

Так, час — це те, чого нема;

це — натяки, уламки…

Замість дверей — провал, пітьма

і спорожнілі рамки…

Жаль запікається в очах,

гіркий камінчик в горлі…

На все душі не вистача:

збілить провали чорні…

Де Кущ, де Штольба, Уласок,

де баба Косорука?

Все в глину всякло чи в пісок, —

хоча б зостався черепок,

щоб не провалювався крок

в безпам’ятну багнюку…

Хоча б гвіздок ступню вколов,

хоча б сучок летючий

в повітрі сизім захолов,

щоб висушить онучі…

Розковзяний осінній шлях,

розорані хатища,

вода крізь глину проступа,

ніби крізь дране днище…

Під тиском неба із очей

вже виступили сльози:

розмите бачене тече

по глиняній дорозі…

***