Порода

З дуплистої липи меди витікають, мов смоли, додолу,

і сунуть за обрій, шерхлюючи зазубні лісу, горбаті хмарини,

і голос юрливий точкує ретельно повітря навколо,

аби захистити від страху прозору твою серцевину.

Дуби мовчазні, та, проте, як завжди, тихоможні,

розлущують землю корінням, мішають чорнозем,

і час випивають — зяють довкола улоги порожні,

присядеш у затінку — тиша ураз заморозить!

Чим глибше у ліс, тим відчутніша плоть, тим вона полохкіша,

обачливі кроки вповільнюють струм світлоносної крові,

і подих горлянку скородить — повітря щодалі гостріша,

мовчи, занімій, бо знати сліди на кожному слові.

В проломи між кронами срібло струмує напруго,

і нитка блакиті струмить, мов прожилок агату,

чорніють дерева, під тиском мовчання формується вугіль,

а в ньому єдина заглибина — плоть корчувата.

***