Порох

В крупинці кожній — прах життєвий;

і перехрестя всіх віків

в істоті кожній, в кожнім дневі

вся сума проминувших днів… і порохів…

Минулого не підрихтуєш

своїм теперішнім знанням…

Потужно б’є життєвий струмінь,

та смертно гаситься щодня…

Нема ні виломів, ні щілин,

несе усіх один потік,

і ти зживаєш в своїм тілі

безвічність всю за власний вік.

Життя множинно в тілі тліннім

зроста й безвіччям його тлить.

Підвівся порох на коліна

і прагне втілень, аби жить.

Встає відземно вихор гідно,

немов повсталий шар сторіч.

— Ти хто? Богдан? Іван Безрідний?

Плюєш навіщо межи віч?

Ти — просто лютощів ті рештки,

що ще не вичахли в землі…

Ти піднімаєш дибки стежку,

аби струсить останній слід…

Та й я, збуваючи імення,

зживаю плоть свою сумну,

щоб вихор згріб його у жменю

і комусь в очі сипонув…

***