Портрет Ван-Гога

Смеркаються трави, весь день зеленивши повітря,

кульбаби злітають угору, немов пухирці,

скупою здається вечірня палітра:

малиновий захід і луг в молоці.

На спадкові віку життя небагате,

як листя пожухле, окремляться дні,

здобутки дрібні, обернувшись у втрати,

в душі каламуть полишають на дні.

Розірваний лікоть, і чашка розбита,

і дірка на грудях, аж вітер свистить,

і в пальцях тремтливих спалахнута бритва

оклично-малиново палахкотить.

І пляма молочна блищить на долівці,

відбивши, мов дзеркало, дещицю дня:

шмат лугу, летюча корівка і вівці,

і пише копитцем блакить хмареня.

Та погляд не бачить того, тільки пляму,

і кількість розлитого важить рука,

неначе лускою, обріс черепками,

і душу стиска череп’яна луска.

І важко ступити, бо шкоди накоїш,

сколотиш туман чи малиновий сік,

чи бритва, розтявши зап’ясток надвоє,

збагатить палітру вечірню навік.

Кульбаби летять, пухирці відринають,

і глиняна дірка у грудях свистить.

Поволі смеркає, і воронів зграя

затулює в тріснутім небі блакить.

Крізь тріщину в чашці тонесенька цівка

тече і долоні сухі червонить,

луска обпада на червону долівку,

і бритва, роздмухана вітром, горить.

***