Портрети

У душі́ із вечора до ра́ння

Мурував я стіни від кохання –

Вибудував за́мок кам’яний.

Із-за муру я волів не бачить,

Чи сміється в світі хто, чи плаче,

Ніби серце – то калач черствий.

Я не підійняв на башті стяга,

Бо уже в минулім вся звитяга,

А тепер – лиш спогадів тягар.

Винний погріб помага забути,

Як закоханим судилось бути

І який він є – любові жар.

Виє десь за ґратами завія,

Тільки я вже ні про що не мрію…

Біле й чорне – всенькі кольори.

Лиш портрети у камінній залі

За́мок смутком тихо заповняють

У зимові довгі вечори.

Як весняний дух злетить над муром,

Пам’ять завдає мені тортури,

Нагадавши молодість душі.

І воскреснуть спогади чудові,

Сни насняться різнокольорові…

Може, я із муром поспішив?

Я портретам заглядаю в очі,

І, буває, попросити хочу,

Щоб вони мені допомогли

Зруйнувати ненависні стіни,

Перед Богом впасти на коліна,

Щиро закохатись, як колись…

Але знаю наперед: недоля…

На неволю оберне́ться воля,

Ніби сам себе замурував.

Лиш в задумі дивляться з портретів

Ті, в чиї я потрапляв тенета,

Ті, кого колись я так кохав.