Посеред двору

Над ким ті сурми плакали?

П. Тичина

Срібно-рожевий дим. І висота дзеркальна.

Я відкидаю сніг. Та музика печальна

раптово вчулася, схитнулась кругла мідь,

і тінь лягла на білене подвір’я

так, ніби був не ранок — надвечір’я,

а хто де грав — того не зрозуміть…

Зіпершись на лопату серед двору,

я наслухав: летіло щось прозоре,

і нагло сніг обрушився з верби,

і слід снувавсь прозоро-голубий

за тим, що неозначено незриме

здіймалось вгору по сусідству з димом.

То не душа. Причулося, здалося…

Та що це? Спів? Луна дзвінкоголосся,

ухикання допліскує здаля.

Танцюють, мабуть, — двиготить земля.

— Добридень, Павле, — привітавсь сусід. —

Чому з лопатою? Земля ж тверда, як лід,

її кайлом довбати, мабуть, слід

або ж ломком поцюкать доведеться…

Була людина золотого серця..

Царство небесне… — І зашурхав у сніг.

…По хвилі на лопату я наліг,

міркуючи, то той, кого не знаю…

З’явивсь ізнов сусід (той самий): — Вас вітаю!

Лопату кидай, йдемо свальбувать.

Такі музики! Грають на всі п’ять!

Аж ноги трусяться і просяться до танцю.—

Подався геть… А я, як в лихоманці,

стояв, тремтів… і падала із рук

лопата в сніг. Впотужнювався звук

сумно-веселий, сплетений утроє,

бо я кричав і бачив над собою,

як нависає тінню крижаною

членистонога хмара, мов павук.

Вона кришилась — розлягався стук:

груддя скипіле падало додолу,

і сипавсь сніг вечірнього помолу.

***