Посеред степу

Самітно, сирітно під вигином неба…

Хто ми з тобою? Пасерби долі?

Ти ж бо щасливіший, камінь-нескреба, —

вічно сидиш на життєвім престолі.

Нехтуєш навіть нашим вітанням,

тупо вдивляєшся в простір стооко,

мовби очікуєш завше світання,

рушення гір, кам’яного потоку…

Кібчик сідає на тебе, неначе

хоче до зору ще й свій долучити…

Б’ється в заглибинки промінь гарячий,

щоб твою думу важку просвітити…

Може, ти з нуду знетямивсь, бовване,

і струмування часу не чуєш?

Наші ж тіла, мов решета ті драні, —

з кожної судинки б’є часострумінь…

Навіть не втримали пам’яті роду:

Хто ми? Магогині діти? Сколоти?

Завше обернені зором до сходу…

Правда, не знаємо, камене, й хто ти?

В землю углибивсь ти дужче, ніж сущі, —

чуєш всі здвиги, всі сотрясіння…

Став я на тебе — розгледіть грядуще,

та й захолов, скам’янів в онімінні.

***