Пошуки вертограду

Ще трохи — і ти збожеволієш

від щастя продиратися крізь оці кущі.

«Суниця, — повторюєш, — малина,

порічка, ожина, ліщина, аґрус!» —

і знову, як заклинання — спочатку.

Сполохані птиці, деякий час покружлявши

сідають тобі на плечі.

Мурахи повзуть угору

стовбурами твоїх ніг.

Щe трохи — і ти затремтиш

від насолоди вмирати у цих кущах,

гладячи теплих лисиць,

котрі перебігають тобі стежку,

ще трохи — і ти переступиш…

Межа вертограду невидна.

Її, можливо, й немає, хоча

старий Петро стоїть, мов опудало,

відганяючи від саду

всіляку потолоч, охочу поласувати

ябками…

Твоє кружіння колись виявиться

недаремним.

Залишаючи на шпичастих гілках

рештки сорочки і шкіри,

прослизнеш-таки в найгустіші чертоги

кисню і світла!..

Як і колись шепотітимеш,

мов заклинання: «Бузина,

калина, чорниця, шипшина, бузок!»

Впізнаватимеш кожен прожилок

на листках і кожну ягоду, і піщинку,

бо всьому є своя назва,

яко на землі, так і на небі…