Посівання

Падав камінчик по опадах з неба,

простір світився снігами крізь тебе,

поле безплідне бігло з-під ніг,

щоб розповзтись на повісмо доріг.

Нащо ти носиш зернину у жмені,

пальці від прорості в тебе зелені, —

де ти приткнеш її, як заховаєш?

Суне переслідом воронів зграя.

Кинеш наодлі — сніг весь збіжиться,

гору укриють пожадливі птиці —

буде на білому смерть панувать,

не відшкодуєш нічим своїх втрат.

Дишем на зерня духом творящим,

сам обезважнів, та зернятко важчає —

перед собою його, наче камінь, несеш,

доки посієш, ще й сам проростеш:

з-під валуна, з-під могильного каменя

голос промкнеться кволий поламано:

— О, бережіть, бо унадились птиці

красти сиру із-під мене землицю.

Чую, безодня гуде піді мною,

камінь падучий кричить глибиною:

— Безвість — це тяжче, аніж забуття,

о, засівайтесь на обшир життя!

***