Повернення

Місто моє захлинається в череві сірого велетня,

вогкі обличчя будинків з незрячими вікнами-більмами.

Мучено ранок пливе поміж них

і не допливе до дня,

туга нездійснених мрій обпече,

не загоїться хоч на мить.

Очі впритул, як байдужіть калюж, обтікаючих хвилями --

погляд античних героїв  із каменю, в себе обернутий.

Сиві туманності ранку

в них блиск животворчості вимили,

душі людей залишили

металом свинтевості тверднути.

Група однакова крові сьогодні у мене і в осені,

вздовж по асфальту стікаюча, стріляна кулями-краплями.

Невітворотна приреченість стогону

одноголосся в ній,

грішника плачу,

шо в хвилях подопу вмира нерозкаяним.

Що це? Вуглиною-іскрою блиснув у сгаслому попелі

погляд знайомий, тривожними радощами переповнений.

Роки, дороги, розлуки

втопились у ньому, як в повені,

понад образливих слів

з їх надуманими перепонами.

Тисячі миль, кілометрів на погляді замкнулися,

втеча від себе -- ходіння по колу з черговим поверненням.

Вчасно ми не розминулись

на стомлених осінню вулицях...

Може оця несподівана зустріч

весну ще поверне нам!