“Повертаюсь і я І ніхто не затрима”

Повертаюсь і я. І ніхто не затрима.

Озирається світ на моє вороття:

рівнозначне скресанню — воно ледве зриме,

додається снаги — прибуває пиття.

Покрапли… похвилинно, поп’ядно вертаюсь,

важча крок, проте легшає плоть щодоби,

і сідає на мене жовтобрюшок зграя,

і чіпляє лопух реп’яшків для сівби…

Степ налип і обтяжує стопи,

чорний куряви стовп вироста на плечі,

до джерел повертаюсь, ламаючи опір,

і встромляю у них я дзвенючі ключі.

Розверзається світ, і в розломі зіяє

свідровина гудюча, що всмоктує час.

Невагомий вже я — оболонка прозора злітає

у продухвину круглу, де сонце висвітлює нас.

***