Повір мені, друже...

Людині для щастя багато не треба:

Світило б лиш сонце крізь хмари на небі,

День змінював ніч, а тепло – хуртовину,

Повага й любов панували в родині,

Щоб дзвінко сміялися діти завжди́,

А рідні не знали хвороб і біди́.

Хорошій людині не треба багато:

Лиш хліб і до хліба в натопленій хаті

Та пісня дзвінка за вікном у діброві

Про карії очі і чорнії брови,

До щему у серці кохання палке,

Як келих вина, що солодке й п’янке.

Хтось щастя шукає в коштовнім камінні,

У золоті й сріблі, в доля́рах чи гривнях,

Жене до небес мармуровії мури

І свій прирікає народ на тортури.

Нема в тому щастя. Відомо мені:

Не можна оазу зростить на лайні.

А інший свій скарб у підму́рках ховає,

Розказує всім, що нічого не має,

Про себе він дбає лиш, заздрісний скнара,

Живе, як відлюдник, неначе примара.

Цей – швидше зачахне над скарбом своїм,

Однак не зуміє насититись ним.

Ще інший, буває, б’є в церкві поклони,

А згодом – на ближнього сипле прокльони.

Поставить “за здравіє” дюжину сві́чок,

А сам долі сотень людей покалічить.

Знай: віра – не в церкві, а в душах людських,

І Бог, наче в книгах, читає у них.

Багато таких, що будують кар’єру

І пнуться хто в мери, а хто – у прем’єри,

Нахабство і чванство возводять в чесно́ти,

Беруть хабарі й зневажають роботу.

Впаде всяк додолу, хто високо зліз,

А гідність і честь до вершин не доніс.

Та більше за всіх – торгашів-комерсантів,

Що матінку рідну залишать у дра́нті,

Що з батька беруть по кредиту відсотки

І чесних людей заганяють в коло́дки.

Ланцюг товстелезний, коштовний жупан…

Ще здалеку видно: іде з хама пан.

Той справді щасливий, хто скарб не ховає

І ладен ділитись останнім, що має,

Хто з Богом в душі́, в кого помисли світлі,

Хто тямить, що він тимчасово на світі.

Повір мені, друже, – я бачив життя, –

І праведний шлях розпочни з каяття!