Повість про Уляну Осоргіну

Егда же мужу єя на царских службах

бывающу лето или два, иногда же по три

лета во Астрахани, она же в те времена

по вся нощи без сна пребываша, в моль-

бах и в рукоделии, в прядиве и в палич-

ном деле.

Изборник

Жінки запашні, повелительки ночі,

вабкі, яблукасті в терпкім повносоччі,

ви мову творили, щоб тільки збагнули

мужі, що до всього, крім себе, нечулі.

В освяченім лоні пекучо-солоні

краплини, заронені в росяну ніч,

опуклюють світлом тремтливі долоні,

що тінь відгортають від спогаду пріч.

Спорудниці злагоди, кличете долю,

шовковою ниткою змірявши світ,

куди полетіли мужі ясночолі,

здрібнивши копита і втративши слід…

Навіщо вам слава, намарне здобута,

якщо дичавіє самітня душа?

Хоч сплющене ім’я в губах — не забуте,

в молитвах, у шептах воно не втіша.

Нема що мовчати, та тиша обтяжна

жада, щоб її розітнули навпіл,

щоб терпкість її на долонях розважить

і так, як хлібину, покласти на стіл.

Метровою голкою шлях позшивали,

що весь розволікся від ситих дощів…

Ген-ген засвітився на конику чалім

верхівець якийсь у крилатім плащі.

Він звістку везе про поразку чи славу —

тріпоче на вітрі нервовий платок…

Ах, сльози прокляті: ні цятки, ні плями,

і давить у горлі повітря ковток…

Свічарниці, з меду свічки відливайте,

продовжуйте погляд за межі вогню,

здобичники слави, у слово вертайте,

бо пам’ять про вас нагадала стерню.

Бо простір замкнули жіночі обличчя,

бо зерна у яблуках, зерна — не цвіль.

Бо їдуть на срібних колесах візничі,

везуть сивину і сумну заметіль…

***