“Повітряним містком нас доля сполучила”

Повітряним містком нас доля сполучила,

розпеченим гвіздком єднала руки нам,

та простір розхитавсь, і в глибину провалів

то розум западавсь, то день у день зникав.

Які такі зв’язки, які такі сполуки,

що рвуться нетривкі клітини і кістки,

лиш виступає кров там, де сіамську руку

вже біль розчленував на дві, на дві руки…

Гадалось, що одне, ніколи не ділиме,

не розімкне ні час, ні лезо крижане,

і буде глибшим слід, і далі шлях ітиме,

вестиме доля нас, а не тебе й мене…

Минулося… Між нас все товщий шар повітря

і пам’яті провал, та начебто й не жив.

Крізь урвище несе пожухле листя вітер,

щоб знову береги я криком сполучив.

***