Повнота

У поторках хвиль, у цорканні круглої ріні

вчувалась надмірна ласкавість творця.

В легені вхлинало повітря вечірнє,

щоб вибухнуть вигуком з горла співця:

— Хвала за любов! За прихилля травневе!

За зриму теперішність долі і море життя! —

Яка несумірність прожитого — дневі:

упала вода, але піднялись почуття…

В прихиленім небі чиясь засвітилась зіниця,

і променем зору проймалось минуще єство,

в якому гніздилося світло, мов птиця,

співало від крил мого тіла литво…

Від доторків темряви страх,

наче звук, розростався,

і звужував горло, і звуки гасив,

провалювавсь слух у глухе позачасся,

де глину творець смолянисту місив.

Яку цеї ночі він зліпить потвору?

І йменням яким він її нарече?

Від поторків пучок я, творче, спрозоривсь,

і чорна гора наляга на плече…

Чим сутінь густіша, тим світло вабкіше,

тим дужчає тиск формотворчих долонь…

Стискаються губи: — Тихіше, тихіше…—

Та струменем пирскає з горла вогонь:

то світло, ущільнене в слово спасенне,

зламавши всі стрими, зривалось на крик.

Бо йшов неухильно і прямо на мене

відлитий з смоли мій відбиток — двійник…

На ньому ще знати сліди білих пучок,

з рознятого рота точилась хула;

він руки простер, зажадавши сполучень, —

від п’ят аж до тім’я пристала смола.

І рот залило, і занурився зір у незрячість,

і подих забило… і руки звело…

Я потиски чув двох долоней гарячих,

відчув повноту, якої в мені не було.

крім слова, що на світі треба?

Аби не буть в самотині —

пошли хоч янгола із неба.

3.

Той згуби шукає,

хто Бога не знає.

Від сліз і від слова

в молитвах ранкових

все лихо, як повінь,

поволі зникає.

Хто кривдить убогих,

забувши про Бога,

сумління у того,

як світло, зникає.

На кого напасті,

той журиться часто.

Невчасне нещастя

хай вчасно зникає.

Яка це наруга

зрікатися друга,

бо час, наче вугіль,

о Боже, згорає!

4.

Без тебе я світу не знаю, о Боже,

у тілі сто душ заниває, о Боже!

Мовчання твоє, о скажи, чи не зрада?

А мова твоя обпікає, о Боже!

Я душу тобі віддаю на спасіння,

твій образ в очах не згасає, о Боже!

Яви свою ласку, від пагуби визволь

і змилуйся, серце благає, о Боже!

5.

О Боже, від своїх щедрот

хоч крапельку вділи мені.

В молитвах пересох мій рот,—

о не скорочуй мені дні!

О Боже, ти чому свій слух

не прихилив? Згасає дух,

і став тісним життєвий круг,

і сни мої швидкі й сумні.

Вже збігли молоді літа,

і назирцем йде самота,

і запікаються вуста,—

і гаснуть вигуки страшні:

— О Боже, поможи мені!

6.

Небесне колесо скрипуче

кружляє, котиться із кручі.

Людина, як той дим, минуча,

і гине навіть слід по ній.

Але ітиму до знемоги,

допоки не затопчуть ноги

мене у куряву дороги,

і я звернусь тоді до Бога:

— Лежать довічно тут мені!

7.

Зглянься, Боже, заступись,—

в горло пазурі вп’ялись…

Смерть тепер, як і колись,

тне усіх, не знає впину.

Місяць тане ув імлі,

всюди пекло на землі…

Тонуть всі і все в смолі,

порятуй хоча б дитину!

Боже, вирок твій страшний!

Голос мій сумний, сумний,

вже збігає строк земний —

муки ждуть лише людину…

8.

Яко маг, яко благ, я — ніщота ніщот!

Ти ж бо щедрий, і я домагаюсь щедрот!

Глянь, життя моє марне і повне скорбот.

Пощади, дай же долі і щастя мені.

О владико небес, ласку вияви днесь,

пощади, дай же щастя, о щастя мені!

Знемагаю, конаю, благаю тебе:

пощади, дай же долі й здоров’я мені!

О владико світів, не покинь мене ти,

дай до тебе дійти і тебе осягти!

Це тебе я благаю, о Боже святий,

пощади, дай же кращої долі мені!

9.

О зглянься, Боже всемогутній,

на злигодні — яви мені

високу ласку в час покутній

і душу онови мені.

Стань в судний день щитом для мене,

життя убережи нужденне,

мій Боже, від гріхів щоденних

цикути в мед не лий мені.

Сил не стача, щоб меч підняти,

пусті долоні для відплати,

о мій притулку, моє свято,

хоч душу звесели мені.

За безталання моє кляте

сплати хоч золотом щербатим

і на шляху життєвім з катом

не дай зустрітися мені.

Ну що я маю, окрім тебе?

Гнітить мене — яка потреба?

Я покликаю тебе з неба,

прихильним будь завжди мені!

***