“Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле”

Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле,

а лінія долі все глибше долоню січе,

а без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло,

обтяживши пам’ять, як дощ, що зіперсь на плече.

На плівці водиці лежу немовлям у купелі,

і небо важкого мене не підійме ніяк,

хоч коло за колом заточують чайки веселі,

та тінь лиш ковза по обличчю туди і навспак.

Метелик майнув і пилку натрусив на все тіло,

та хвиля лизнула — для злету й пилинки нема.

І тільки із денця очей споночілих

пташина по пташці зрина.

Невже ж ти спустошишся так, як шпаківня,

бо навіть минуле заснуло тебе полиша?

Пронурив життя, як негоду осінню:

зостався лиш кокон, а де ж бо поділась душа?

***