Поїзд

Я не вчилась — я кроїла дні,

лінійкою вздовж серця.

Оцінки були лише викрійки,

щоб мрія сіла без дефектів.

Мені дали траву замість класу,

зелений — мій базовий тон.

Я лягла, як тканина до примірки,

і світ підганяв мій фасон.

Зйомка йшла без зайвих декорацій:

світло — живе, без фільтрів і гриму.

Хтось рахував хвилини й бюджети,

я ж — подих і паузу між ними.

Мені зняли з гаманця ціну за кадр,

як за участь у чужому показі.

Та наприкінці сказали спокійно:

«Ти своє відшила. Досить образів».

Я зібрала ескізи у валізу,

нитки, ґудзики, власний стиль.

Подіум склався в залізні рейки —

прямий, чесний, нічний текстиль.

Поїзд ішов, мов машинний шов,

стібок до стібка — без зради.

Вагон був теплим, як підкладка,

де тіло не просить поради.

Я зняла з себе чужі лекала,

ярлики, що колють і тиснуть.

Я шию тільки за мірками серця —

без «треба», без «так не носять», без списків.

Я тебе читаю, як улюблену книгу —

обкладинка з дотику й тиші.

Між рядками — паузи світла,

де мене ніхто не перешиє.

І якщо цей світ знову захоче

перекроїти мою красу —

я сяду у власний поїзд

і до мами привезу весну.