Поїзд додому

Мені наснилась школа без дзвінків,

де не сварили — вірили й чекали.

Мене підняли вище за роки,

бо я теми серцем проживала.

Я вчилась добре — не заради “треба”,

а щоб до мрії ближче підійти.

Десь між рядками зошитів і неба

я вчилась одяг для душі шити.

Мені дали не парту — дали траву,

лягти й дивитись просто в небо.

І бути — не боротись, не тягнуть війну,

а бути собою. І цього — треба.

Ми смажили сало — щоб просто поїсти,

без пафосу, ролей і чужих масок.

А сцена сміялась, брала мої кроки,

рахувала ціну, рахувала часом.

Він гроші забрав — як беруть у житті,

за кадр, за слово, за світло в очах.

Та потім сказали: «Ти все віддала.

Ти відіграла. Тепер — відпочивай».

Мені повернули мої ж монети —

і стало так тихо, так правильно в грудях.

Я сіла у поїзд, де рейки — як вектори,

що знають дорогу туди, де не судять.

У поїзді було тепло й легко,

вікна світилися спокоєм мами.

Я їхала не тікати від світу —

я їхала додому, з усіма своїми снами.