Пожовкла дитяча фотокартка (З циклу «Фотокартки»)

(З циклу «Фотокартки»)

В безмежних пухнечах затишно, уліжно,

розірвано обрію кільця річні,

і дихає холод хвилястий невстіжно —

нема де сховатись малому мені.

Цей ватяний лейбик, вітрами підшитий,

мені завеликий — з чужого плеча,

та й тіло вспадковане, дране, як сито,—

на ньому сліди і від куль, від меча.

Під тим драним тілом — ще менша істота,

а в тій малуватій — ще менша тремтить,

і вітер бляшаний, пробивши ворота,

мов простір плескатий, назустріч летить.

Навіщо ти випростав гордо поставу?

Щоб простір летючий стяв голову з пліч?

Позаду снується стежина крізь трави,

що гине в глибинах років чи сторіч.

Ти ріс, мов полин, при шляху, на обоччі,

і бгалась війною душа, наче віск,

забувши про поклик високий, пророчий;

і чув лиш скрипіння і гуркіт коліс.

І прагнув ти тиші, життя владування:

на все розпростертись, усе підібгать,

але ж оболонки, як решето, драні —

за ними істоти від страху тремтять…

Ні ситтю снігів, ані світлом не вкутать,

і ґудзів потрібних для тіла нема.

Розірвано й пам’ять, але ж не забуто.

Попереду далеч — сторінка німа.

І кволий промінчик забутої тиші

бляшане брижчання і шум протина.

І ти мов промацуєш слухом колишнім:

— А що в тій дитячій істоті луна?

***