Прадід

Космач іноді видається мені

древнішим від Києва…

А в якому столітті загублене

його заплічне мале село,

де з прадіда

всі з усіма родичі?

Прадіда знають, а хто

розкаже про його тата?

А той же помер на початку двадцятого віку.

Обхопив голову руками

і “віддав чортові душу” –

так говорили, бо це сталося

на виборах до австрійського парламенту.

Коли все губиться? В рік його народження?

У яких церквах, у яких магістратах,

у скриптурах яких німецьких, польських

був записаний той рік?

Може, був… Може, був

славний опришок з Прокурави Мосорук –

про нього я сам читав.

Ніхто не знає. Ніхто не чув.

Чули крик з груня.

На покрову кричав чоловік,

переходячи з груня на грунь:

– Люди-и! Завтра – по соровицю! –

Мусили чути.

Мусили знати прадіда.

Мусили вдосвіта бігти в Текучу,

Мусили ночами варити сіль,

мусили з першим снігом спускатись на доли,

мусили крадьки, бо за це – кримінал,

вимінювати сіль на збіжжя,

аби до полонинської весни дожити,

коли знову на кожному груні

кричатиме немолодий чоловік:

– Люди-и! Завтра – на Мончели!